Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

якби й пройшов хто – сидить опівдні молода жінка в босоніжках на високих підборах, із облущеним темно-медовим манікюром на худих руках, самотою на задах собору (чи ж існує він насправді?) і курить американські цигарки – коли б хто побачив і здивувався, однаково за кілька годин вона покине це містечко й навряд чи коли ще сюди навідається. Навряд.

Ми могли б приїхати сюди разом. На суботу й неділю. Ми б зупинилися в маленькому готельчику на майдані, нам дали б номер на другому поверсі – вікном у завулок, де стоїть ветхий приземкуватий будинок із розхитаними віконницями, й геранню (а може, то пеларґонії? ти ж знаєш, я завше їх плутаю…) на підвіконнях, і бабусями, що виходять посидіти на лавочці тихого надвечір’я. Ми могли б на все це дивитися з вікна, а тоді б замовили вино в номер, а може, я б одягла рожеву блузку, ту, з летючими рукавами, і ми подалися б оглядати місто, і я б не сиділа зараз на цьому холодному підмурівку; оглядати місто – це значить блукати крутими брукованими вуличками, між високих парканів і чужих палісадників, шукаючи собору, перепитувати перехожих – той собор, у якому правиться? О-он тудою, навпростець – навпростець, навпростець, заблукати між дворів, де висить білизна на шворках, щось казати незнайомим людям, вийти до собору, вибіленого сонцем, із високими темно-зеленими, як стояча вода, банями – й розсміятися, й зачудуватися: не той-бо, цьому років хіба зо двісті, а ми шукатимемо іншого, справжнього, місто ховатиме його від нас за високими парканами, за білизняною декорацією, за рудими кварталами нових будинків-близнят, і ми, може, вийдемо до нього аж надвечір, проте цей день так і слід було прожити – удвох, щоб знайти…

Гей-гоп, ану годі.

Ат, дай спокій.

Годі, кажу.

…знайти-таки собор, бо інакше його не знайти, він з’явиться нам аж надвечір, той справжній собор – чи то XII, чи ХІ-го століття, Боже мій, мені його ніколи не одшукати, ніколи, ніколи…

Ану цить. Зараз мені цить.

Дай спокій, прошу тебе. Бачиш, свідомість – це наче кімната, в якій ми мешкаємо постійно, тимчасом як у стіні за важкою портьєрою сховано двері, що ведуть до цілої анфілади інших покоїв. Пусти мене, хай я собі трошки погуляю.

Належало, власне, встати, обійти круг огорожі й навіч упевнитися, що собор таки там. Якби ми були вдвох, ми б так і вчинили, я б наважилася знати напевне, а в разі коли його б там не виявилося, ми б подалися його шукати. Це й зараз іще не пізно, електричка на Київ іде аж увечері, ще не пізно, якби на цій стежці зненацька як стій вродився високий чоловік у світлому полотняному костюмі, з твердими, як сіре каміння, очима. І він таки з’являється, й нахиляється до неї, щось криком кричить їй у вухо, й трясе її за плечі – гей-гоп, годі, годі, кажу…

Вона заціпеніло сиділа, оглушена сонячним сяйвом, а проте всім тілом відчуваючи холод підмурівка.

Звідки, власне, їй відомо, що тут доконче повинен бути собор?.. Це він так питає, бере з її руки цигарку, двічі затягується й топче недокурка об стежку. Вона заворожено дивиться туди, де зовсім плоско біліє вчавлений недокурок, насилу відводить очі – а, це ти? Гарно, що ти приїхав, тепер ми зможемо повернутися на майдан, там є невеличка кав’ярня, майже порожня о такій порі, ми сядемо за столика на терасі й замовимо крижаного пива, можна буде навіть увімкнути музичний автомат, я ж знаю, як ти любиш музичні автомати, тільки в таких малих містечках їх і можна слухати, де грають пісеньки десятилітньої давности – наче зупинився час, і я знову дівчатко в куценькій спідничці, котре втекло з уроків на перше побачення, я повернулася у своє рідне місто, бо ж рідні міста на те й існують, щоб до них повертатися, хіба ні? Моє рідне місто, щоправда, було трохи інакше, зате в ньому теж був собор, величезний, вибілений сонцем собор, із золотими банями в терпко-синьому небі – як той, що його ми підемо шукати… Але він не слухає її, він нахилився до неї й увесь час, поки вона говорить, щось питає, повторює одну й ту саму фразу, дедалі настирливіше, немов крізь сон долинає до тебе телефонний дзвінок – ага, це він хоче знати, звідки їй відомо про тутешній собор, ой Боженьку, та мені ж нічого й не відомо, якби я щось знала насправді, хіба б сиділа тут, на цьому холодному підмурівку, втиснувшись плечима в чавунну решітку, гей-гоп, ану годі, чуєш чи ні?!

Вона закурила другу цигарку й саме цієї миті відчула, що ззаду, може, навіть з-за дерев, – хтось за нею стежить. Спокійно, наказала вона собі, не озиратися, бо оте напевне встигне сховатись. Від напруження їй заболіла шия. Страшно, що так бувало завжди, коли вона пробувала відхилити портьєру, яка ховає двері до інших кімнат – завжди з’являлося оте і вже не спускало її з ока – ні в натовпі, ні в її власній квартирі, так що не можна було думати ні про що інше, вона дерев’яніла від жаху, боячись озирнутися й побачити оте насправді; мені, мабуть, час додому, сподіваюся важливого дзвінка – ви завжди рано нас залишаєте – даруйте, але я таки більше не можу – і вона таки більше не могла, подавала вусебіч руку на прощання, тицяла її просто в штивно напрасовані вилоги чоловічих костюмів, назустріч рухомим черевам, що надимали сорочки, ледве тримаючись на підтяжках; дотики, холодні й гарячі, липкі й по-жаб’ячому осклизлі, назбирувалися їй на руці; потім іще жіночі обличчя, спітнілі, блискучі, з чорними лапатими слідами од туші під очима, запахи парфумів множилися, накладаючись один на одного – до зустрічі, люба, дякую за товариство – був чудовий вечір – усього найкращого – останню чарочку, останню, на коня, а подайте-но там хто! – за творчість! – дякую – дякую – нумо всі разом: ти – ти-ги ж мене підманула; вона виривалася з душного темно-гранатового напівмороку ресторану, оте не спускало її з ока, він виходив слідом за нею, високий, з очима твердими, як сіре каміння, – нащо справді так рано тікати, тож усі ці люди зібралися тут задля тебе. Візьми таксі, вищербленим голосом просила вона, візьми таксі й їдьмо до мене; в таксі ставало легше, з ним узагалі було легше, з ним і зараз було б не так, я б наважилася обійти круг огорожі й